Села Білозерщини
Дніпровське
Населення – 1139, з Янтарним – 1338. Відстань від Білозерки – 7 км.
Дніпровське знаходиться на березі річки Кошової поблизу її впадіння у Дніпро. Тут знаходяться одразу два відомих господарства: Осетровий завод (Дніпровський осетровий виробничо-експериментальний завод імені С.Т. Артющика) та виноробне господарство агрофірма «Радгосп Білозерський». Крім того селище відоме археологічною пам’яткою «Білозерське поселення».
Передісторія
Білозерське поселення
У 1886 Георгій Скадовський – власник маєтку Білозерка – сповістив про своє відкриття стародавнього поселення на своїх землях.
Він пише: «На п'ять верст нижче села (Білозерки) на підвищеному березі Дніпра, проти того місця, де впадають у нього річки Кошова та Корабелка, є велике городище. Це городище розкопав пан Яворницький. Тут знайдені правильно сплановані вулиці, які йдуть до Дніпра, фундаменти будинків, викладені у вигляді правильних квадратів, печі, наповнені золою, горщиками та залишками кісток, ями для висипання хліба, водостічні труби, проведені до Дніпра, безліч різних речей для домашнього вживання, залишки статуй, уламки ліпних карнизів, шматки свинцю та кілька грецьких монет із написом: «Ольвія».
За всіма знахідками видно, що на місці теперішнього городища стояло колись грецьке місто, очевидно, сучасне грецької колонії Ольвії, розташованої на 50 верст нижче відкритого городища, на гирлі Бугу та Дніпра».
Відома дослідниця поселення Валерія Билкова (кінець 90-х рр. – початок 00-х). дає таку характеристику:
«Білозерське поселення існувало приблизно сто років – від другої чверті IV до кінця першої чверті ІІІ ст. до н. е. Сільськогосподарські заняття населення у поєднанні з риболовлею та домашніми промислами, участь у внутрішній торгівлі Ольвійського полісу дозволяли жителям населення існувати цілком благополучно. В останній чверті IV ст. до н. е. було здійснено велику перебудову після пожежі та руйнувань, причина яких невідома, як незрозумілі поки що і причини припинення тут життя. ... З'ясувалося, що поселення, розташовані на схід від Ольвії, припиняють існування раніше, ніж ті, що були розташовані на захід. Не виключено, що Білозерське поселення опинилося на шляху скіфів, які просувалися до Нижнього Подніпров'я саме у першій половині ІІІ ст. до н. е. Якщо ж пов'язати пожежі, які завершили перший період життя на поселенні, зі знахідками наконечників стріл і кінської вуздечки скіфських типів, то можна припустити, що вторгнення кочівників відбулося на початку останньої чверті IV ст. до н. е.
Пам'ятник відноситься до того виду сільських поселень, що включає низку житлово-господарських комплексів, які інтерпретуються як місця проживання членів сусідських громад, які, можливо, виплачували форос (військовий збір) полісу. Пам’ятка містить усі археологічні ознаки, виділені для античних сільських поселень. Особливістю Білозерського поселення є відносна заможність його мешканців. Це мало бути вільне населення еллінської культурної традиції».
Загалом, Білозерське поселення надзвичайно цікаве й добре досліджене. В Херсонському державному університеті створюється археологічний музей на основі колекції саме Білозерського поселення. Видано десятки статей та навіть монографію. Але, нажаль музеєфікація цієї археологічної пам’ятки поки що неможлива, втім місце розташування її надзвичайно мальовниче.
Інші археологічні поселення
Поблизу Білозерського поселення знаходиться ще два місця існування стародавніх поселень, перше – поруч, вже безпосередньо над Дніпром. За окремими знахідками воно середньовічне. У період російсько-турецької війни 1768–1774 року тут знаходилося російське укріплення Андріївський шанець.
Друге – трохи західніше від Янтарного – Кошове поселення кіммерійської доби, вочевидь, пов’язане з кіммерійським містом на місці сучасного Миколаєва (Дикий Сад). Ще західніше, вже на території Берегового – Кострівське поселення пізньоскіфського часу (II ст. до н. е. – середина III ст. н. е.). Його відкрив Георгій Скадовський у 1886-му році.
Також, давнє поселення було на північ від Дніпровського в урочищі Глинище. У Глинищах починається й історія Дніпровського селища. У грудні 1929 року тут збудували господарський комплекс Білозерського агрокомбінату.
Дніпровське
Втім власне Дніпровське веде свій початок з березня 1931 року, коли тут було створене господарство для забезпечення сільгосппродукцією працівників Херсонського комбайнового заводу ім. Петровського – так званий закритий робітничий кооператив – ЗРК. Він дав назву й селищу – Зірка (з наголосом на останній склад). Відрізнялося від інших це господарство тим, що для влаштування сюди непотрібні були паспорти та спецдовідки. Досить швидко тут почали збиратися діти та близькі «ворогів народу», особливо після 1937-го року.
У післявоєнні роки розпочалися роботи по вирощуванню сільськогосподарських культур, у грудні 1954-го було створено дослідно-насінницький радгосп "Білозерський", пізніше – винрадгосп Херсонського винтресту. З 1955 року господарство спеціалізується на виробництві винограду. Розпочалося інтенсивне будівництво житла, культурно-побутових та виробничих об’єктів. У 1948 року було відкрито початкову школу, у 1963 року – 8-ми річну школу. У 1970-у для неї зведено нову будівлю, а від 1986 вона стала середньою.
У лютому 1985 р. було засновано єдине у Чорноморському басейні господарство з розведення мальків осетрів та інших промислових риб – Дніпровський виробничий експериментальний осетровий рибоводний завод.
У селищі влаштований парк площею 2 га, діє будинок культури, селищний музей. Навколишні території входять до Національного природного парку «Нижньодніпровський» і водно-болотних угідь дельта Дніпра, що мають міжнародне значення й офіційно визнані Рамсарською конвенцією 1995 року.
«Дельтою Дніпра» називається й комплекс відпочинку та рибальства, який розташований на території селища й набула надзвичайної популярності серед херсонців. У комплексі проходять змагання рибалок регіонального й державного значення. Мальовниче місце приваблює туристів не тільки з України, а й з усього світу.
Вступ
1. Археологічна доба (до 200 слів)
2. Історична доба (до 300 слів)
3. Часи Ганнібала (до 400 слів)
4. Часи Безбородько (до 500 слів)
5. Часи Скадовських (до 300 слів)
6. Період першої державності (до 300 слів)
7. Між світовими війнами
8. Голодомор
9. Війна та повоєнні роки
10. Сучасність
Історія Кизомису
Упорядкував Сергій Дяченко
1. Кізомис, Касперівка та Велетенське
Села Кізомис, Касперіка та Велетенське знаходяться на березі Дніпровського лиману, за 12 км на північний захід від районного центру у місті впадіння Дніпра у Дніпровський лиман. Вони злилися в суцільну заселену прибережну смугу довжиною у 7 км. Загальна кількість населення с Береговим, Гончарним та Першотравневим складає 3600 осіб. Оскільки села мають різну і у той же час переплетену історію, подамо її у одному тексті.
2. Передісторія
Про давню історію й походження назви Кізомис відомостей обмаль. Вперше топонім згадується в запорізькому описі Дніпра 1697 року, як «урочище Козей рог на устье Днепра, где Корабельная впадает в Лиман и в Борщовку». Ймовірно, тюркського попередника назви не існувало, адже тюркомовна карта Річчі Заноні 1767 року вказує тут укріплення ﻕﺭﺯﻮﻗ (Kozyrk), що має читатися як «Козий Ріг» й вочевидь має слов’янське походження. Викривлення назви відбулося пізніше й схоже, через вплив російської мови, «ріг» змінився на «мис», «козій» на «кізій». На карті Томілова 1775 р. це Мис Кізі або Кізе, у 1795 – Кізея Миза, 1863 – Мис Кізім.
У 1770–75 рр. тут існував запорозький форпост з командою у 500 осіб (від 1776 р. ці частини разом з іншими бувшими запорожцями перейшли до новоутвореного Херсонського пікінерного полку та інших пікінерних полків). На карті 1775 року інженер Томілов вказує у околицях чотири запорізьких пункти або зимівники:
1. на підвищеному західному боці Кізомиського мису,
2. на місці майбутньої Касперівки,
3. на місці Велетенського,
4. на мису поблизу впадіння річки Кошової у Дніпро (Андрійовський шанець).
Якийсь час земля Кізомису залишалася у державній власності під плановане будівництво фортеці Херсон. Ймовірно тільки після його заснування поблизу Олександр-Шанцю в 1778 року ділянка у 3 тисячі десятин «на Кизьем Мысе» була передана генерал-поручику Степану Васильовичу Ржевському, про що дізнаємося з наказу Катерини II від 10.10.1780. Йшлося про пропозицію Івана Ганнібала передати ділянку Степана Ржевського під поселення албанців, а Ржевському надати іншу, такої ж площі, неподалік. Ймовірно, албанців тут так і не заселили, але в подальшому бачимо 3 тис. десятин у власності Ржевського поруч із селом Кисляківкою на Бузькому лимані, а слобода Албанська з’явилася на землі міста Херсона на березі озера Безмен (Албанського) (сучасне селище Комишани). Вона представлена на карті 1782 року.
3. Історія Кізомису
Історія населеного пункту Кізомис починається у 1783 р., коли намісник краю князь Потьомкін 28 липня 1783 року віддав землі у Кизьйого Мису віце-адміралу Федоту Клокачову. Ця дата є офіційно визнаною, як дата заснування населеного пункту. У розписі землеволодінь 1795 р. ділянка №7 у 10 тис. десятин значиться у володінні віце-адмірала Федота Олексійовича Клокачова, а власне низинний мис Кизій (ділянка №5 у 20 десятин) – дійсного тайного радника князя Олександра Олексійовича В’яземського як рибні ловлі. Отже перше поселення на Кизійому Мисі було Федотове (Федотівка), за ім’ям засновника, а першими поселенцями стали кріпаки Клокачова, переселені з його північних маєтків.
4. Федот Олексійович Клокачов (1732–1783) – віце-адмірал, командувач Чорноморським флотом Росії, перший кавалер ордена Святого Георгія серед російських моряків.
У липні 1776 року був призначений командувачем Азовської флотилією і портами, заклав на Дону дві великі верфі – Новохопьорську та Гнилотонівську, на яких було розпочато будівництво 44-гарматних фрегатів. Восени 1779 р. чотири нових фрегати і два боти були перебазовані з Таганрога в Дніпровський лиман, як окремий загін Азовської флотилії. На той час флот тільки почав будуватися на херсонській верфі.
У 1780 році Клокачов через хворобу був звільнений на два роки у відпустку, жив у Петербурзі. У травні 1782 р. призначений членом Адміралтейств-колегії, а 11 січня 1783 року – командувачем Азовської флотилії, і з літа того ж року розпочав переведення головної бази флотилії з Керчі в Ахтіарську бухту, де на той час вже будувався Севастополь. Таким чином, Клокачов став першим командиром Чорноморського флоту Російської імперії. Між тим штаб-квартира Клокачова знаходилася у Херсоні й очевидно він навідувався місцевості Глибокої Пристані (Софіївки) та Кізомису. Але несподівано Клокачов не вберігся, заразився й помер під час епідемії чуми у Херсоні 27 жовтня 1783 г. Тож виходить так, що офіційно він особисто володів маєтком лише 3 місяці. У Клокачова залишилось п’ятеро дітей: Олексій, Петро, Павло, Єлизавета та Катерина. Старший – Олексій, був ад’ютантом батька, хоронив його у Херсоні, у 1785 переїхав на Балтійський флот.
У 1798 році власником маєтку став польської служби надвірний радник Гамшей Гершович Цетлін, від 1808 р. – таємний радник сенатор Сергій Лазаревич Лошкарьов.
5. Історія Касперівки
У той же час земля майбутньої Касперівки (між землями Кізомиса та Білозерки) площею у 9 тис. десятин була відведена віце-канцлеру графу Івану Андрійовичу Остерману (1725–1811) та його дружині Олександрі Іванівні Тализіній (1745–1793). У розпису землеволодінь 1795 року земля залишається незаселеною, але в іншому джерелі того ж 1795 р. у Ново-Іванівці зазначено вже 18 мешканців. Тож схоже, що 1795 р. і є датою заснування Касперівки. Наступним власником Ново-Іванівки стає відома сербська родина штабс-капітана Миколи Васильовича Кашперова (його батько Василь Петрович мав маєток Кашперівка у гирлі річки Громоклеї) та дружини Юліанії Іонівни Погульської (з Успенівки Ольвіопольского повіту). Вони одружилися 9 травня 1809 р. у Якимівці поблизу родинного маєтку Погульських – Успенівки. Схоже, що тоді ж було придбано Ново-Іванівку, адже вже у 1814 році тут освячується нова Свято-Миколаївська церква. Й тоді ж, на одруження Юліанії її батьки подарували родинну реліквію – Корсунську ікону із дописаними зображеннями Іоанна Хрестителя та святої Тетяни, вочевидь за іменами батьків, або ж їх батьків. Написана вона була у другій половині XVIII ст. й під назвою Касперівської стала надзвичайно відомою на Півдні.
Щодо її «сербського» походження потрібно пояснити, що 21 грудня 1751 року на заході Запорізьких земель було утворено воєнізовану область Нова Сербія, сюди запросили до поселення православних слов'ян із Сербії, Чорногорії, Угорщини, Болгарії, Молдови та Валахії, що втекли від османських утисків. Центром було визначено місто Новомиргород, засноване 1740 року, у 1753 році серби збудували в ньому фортецю. Коли у 1786 році Іван Максимович Синельников із бузьких військових поселенців та сербів створив два козацькі полки, то більшим з них (500 осіб) був призначений командувачем підполковник Іван Касперов. Напевно, це й був дід Миколи Васильовича. Тож не дивно, що запис про одруження Касперових краєзнавець Сергій Гринько знаходить саме у церкві Ольвіопольського повіту, за 33 км на південний захід від Новомиргороду.
1837 року по смерті батька Микола Васильович Касперов продав родинне помістя – село Кашперо-Миколаївку на Громоклеї сенатору князю Іларіону Васильовичу Васильчикову, та перевів своїх кріпаків до Ново-Іванівки, де й тепер можна зустріти їх прізвища: Березовський, Брихунець, Гетьманець, Григорашенко, Каун, Кушнір, Краснощок, Криворученко, Петровщук, Романенко, Семипудний, Співак, Табунщик, Твердовський, Фомка. Це також інформація від Сергія Гринька.
6. Касперівський образ
Все почалося темної лютневої ночі 1840 року. Юліанія довго молилася перед потемнілим ликом родинної Корсунської ікони, уві сні до неї прийшла Богородиця й втішила її. Прокинувшись, Юліанія помітила, що зображення ікони просвітліло. Юліанія була впевнена, що це – знамення. Вже навесні до Касперових навідалася мешканка з Кізомису з сухою лівою рукою Віра Бурлеєва. Вона пояснила, що уві сні почула голос, що посилає її до ікони Касперових. Після молитви хвора рука ожила. Цей випадок наробив багато галасу і до ікони потяглися стражденні.
Влітку 1843 року відбулося ще три зцілення й священик ново-іванівської церкви отець Зелінкевич запропонував перенести ікону в церкву і повідомити про неї в єпархії. Юліанія спочатку категорично відмовлялася, але наприкінці січня 1844 року все ж таки перенесла ікону до храму.
Наприкінці 1846 року, слідча комісія Херсонської єпархії визнала ікону чудотворною. Від 1851 починаються хресні ходи до Херсона, від 1853 – до Миколаєва, від 1854 – до Одеси. Під час Кримської війни від 6 серпня 1854 до 20 травня 1856 р. вона постійно знаходилася в Одесі, стала символом захисту мешканців і з тієї пори вважається спасительницею Одеси.
По війні встановлено порядок щорічного перенесення ікони й перебування по черзі у Касперовці, Херсоні, Миколаєві та Одесі, що продовжувалося аж до революційних подій, коли вона залишилася назавжди в Одесі.
Микола Васильович Касперов помирає наприкінці лютого 1840 р. У 1853 р. 21 квітня помирає й Юліанія Іонівна. Землі Касперівки було поділено між дітьми. Більші частини отримали Григорій Миколайович та Микола Миколайович, меншу – Лідія Миколаївна Касперова.
7. Кізомис-Касперівка у другій половині XIX ст.
Натомість власником земель у Кізомисі після Лошкарьова став дворянин Олександр Дмитрович Сербінов, а від 1871 р. – потомствений почесний громадянин Олександр Петрович Руссов. У 1859 р. у Кізомисі налічувалося 66 дворів з 217 мешканцями, у Касперовці – 36 дворів з 159 мешканцями, у 1887 р. відповідно – 542 та 229 мешканців.
У 1896 р. у Кізомісі розміщувалися дві економії – Ірлікова та губернського секретаря Петра Парамоновича Розанова, налічувалося 92 двори й 442 мешканці, діяли два рибних заводи, 2 лавки, й одна винна лавка.
У той же час у Касперівці знаходилася економія Касперових, налічувалося 48 дворів, 192 мешканці, діяла церква Святого Миколая, земська школа на 50 учнів (заснована у 1876 році як парафіяльна), лавка.
Місцеві селяни восени 1905 р. громили економії поміщиків, вимагаючи зниження орендної плати за землю. На початку 1906 р. загін карателів розправився з учасниками виступу – 38 осіб були висічені різками, 14 – відправлено в херсонську в'язницю.
У 1912 році в західній частині села Кізомис побудовано парний маяк (два, які орієнтують на одну лінію) для навігації Касперівського коліна морського каналу на Лимані – ближній – на високому березі лиману, та дальній – за кілометр від берега.
8. Між війнами
Після бурхливих подій 1917–1920 рр. встановилася більшовицька комуністична влада. Почалась примусова колективізація, створено першу сільськогосподарську артіль «Червоний мис». В березні 1923 року Кізомис став центром сільської ради, до складу якої увійшло село Касперівка. 7 лютого 1924 року було відкрито хату-читальню, утворено товариство рибалок на чолі з І. І. Маришем. У 1925 створено риболовецьку артіль «Дружба».
Під час Другої світової окупація села тягнулася від 17 серпня 1941 до 14 березня 1944 року. На фронтах війни воювали 240 жителів села, 140 з них нагороджено орденами і медалями. 121 жителю, який загинув в боях з ворогом, встановлено пам'ятник. Також пам’ятник був встановлений на честь уродженця села І. К. Собко (1919–1978), за проявлену мужність в боях на Орловсько-Курській дузі Собку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Місцевий житель моряк Я. В. Голик був нагороджений двома орденами Червоної Зірки і орденом Слави 2-го ступеня.
9. Повоєнні роки
У повоєнний період село активно розбудовувалося, відновлювалося, розвивалася інфраструктура, збудовано 248 нових житлових будинків, відділення зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт, 4 магазини. У 1970 році у пристосованому приміщенні Кізомиської контори рибартілі було влаштовано дитячий ясла-садок.
Населення Кізомису у 1982 р. становило 2095 чоловік, дворів – 709.
На території села знаходилися філія Білозерського заводу будівельних матеріалів, бригади риболовецьких колгоспів «Шлях Леніна» та ім. Кірова, а також відділення № 3 радгоспу «Городній велетень» (центральна садиба знаходилася у селищі Велетенському). Діяла восьмирічна школа (23 учителі і 178 учнів), сільський будинок культури, бібліотека з книжковим фондом 10,3 тис. примірників, їдальня, швейна майстерня, відділення зв'язку, ощадкаса. Нині село газифіковане.
Уродженка села 3. М. Дегтярьова має звання народної артистки УРСР.
10. Велетенське
Селище Велетенське з’явилося навколо центральної садиби кізомиського радгоспу «Городній Велетень» у 1950-х роках. Втім сам радгосп згадується вже у 1932 р. Працювали у радгоспі мешканці Кізомису та Касперівки. Втім згодом й навколо головної садиби радгоспу почали будуватись виробничі приміщення та житло для працівників. В серпні 1936 року відкрито окрему від Кізомису початкову школу у двокімнатній квартирі в одному з будинків на центральній садибі. Першим учителем та завідуючим був Кривошеїн Дмитро Іванович. У 1936–37 навчальному році в школі навчався 31 учень, у наступному – вже 39, відкривається музичний гурток.
Відроджувати зруйноване господарство після тимчасової окупації допомагали колгоспи інших республік. Радгоспу «Городній велетень» 1944 року з Мордовської АРСР надійшло 58 голів великої рогатої худоби. З Дагестанської АРСР прибуло 100 овець, а з Азербайджанської РСР — 15 свиноматок. Від держави радгосп 1944 року одержав 50 робочих волів, 400 голів великої рогатої худоби.
У 1955 році селищна 8-річна школа отримала нове приміщення, а у 1980-х рр. почалося будівництво нової вже 10-річної школи, адже число учнів сягало майже 400. У 1993 р. будинок школи урочисто відкрито. У новобудові 13 класних кімнат, 7 обладнаних кабінетів, бібліотека, 2 спортзали, фотолабораторія, їдальня, тренувальна та актова зали.
Згідно з переписом 1989 року чисельність наявного населення селища Велетенське становила 1462 особи, у 2001 році – 1420 осіб.
У наш час у Велетенському знаходиться одне з найбільших на Херсонщині господарств із виробництва помідорів. Крім того, протоки та озера Нижнього Дніпра славляться чудовою рибалкою, завдяки чому у селі Велетенському активно розвивається зелений туризм. У дніпровських плавнях ловиться короп, щука, сом.
11. Цікавинки
Пам'ятка природи – Бакайський жолоб – один із об'єктів природно-заповідного фонду Херсонської області, загальнозоологічний заказник місцевого значення із загальною площею 1680 га. Створений у 1978 році.
Табір «Фрегат». Був відкритий у 1950-х роках на Кізомиському мисі. До другої світової війни на цій території розміщувався Касперівський пост зв’язку на Чорному морі, відкритий у 1910-х рр. Зв'язок проходив по лінії Одеса-Миколаїв-Очаків-Херсон. Тут працювало 7 осіб. Касперівський пост забезпечував контроль за судноплавством у Дніпро-Бузькому лимані. Поміж цікавої забудови тепер це, перш за все, чудовий парк.
Задній та передній Касперівські маяки
Маяки побудовані у 1912 р. Передній – кам'яний одноповерховий будиночок із прибудованою півтораповерховою вежею, на якій і встановлений ліхтар. Задній у кілометрі від берега, має одноповерхову садибу доглядача маяка та окрему вежу. Під час війни кам’яна вежа була зруйнована. На її місці встановлений новий типовий, ґратчастий на стрижні.
Місце Касперівської Миколаївської церкви
Від 1847 року відома Касперівська ікона Богородиці знаходилася у церкві й щорічно відбувалися ритуальні її подорож звідси до Херсона Миколаєва та Одеси. У роки війни церкву було зруйновано. Зберігся лише будиночок доглядача церкви. На її місці шкільний спортивний майданчик (вул. Касперівська, 100). Пруч нова церква у пристосованому будинку. Але й майданчик має значення. під ним збереглися фундаменти храму.
Рибальські бази відпочинку
У Кізомисі та Касперіці багато баз відпочинку, різної цінової політики, у тому числі, цілорічні. Це «Рибальський хутір», «Лобаз», «У дяді Саші», «Олександра», «Savage», «Sova», кемпінги «Рибалка», «Дальній кордон», у Велетенському «Рибальський стан».
Міролюбівка
(бувше Радянське)
Населення – 1543, з Грозовим, Молодецьким, Паришевим, Мирним (бувший Червоний Поділ) – 2244. Відстань від Білозерки – 23 км
В 2016 році в рамках кампанії декомунізації на Миролюбівку було перейменоване село Радянське.
До 1922 р. носило назву Чеховичи.
Село заснували на початку XX ст. селяни-переселенці з сусідніх прилиманських сіл Станіслава та Широкої Балки поблизу хутора Л. Сербінова. У 1922 р. на базі двох поміщицьких господарств створено радгосп «Радянська земля».
На території Радянського знаходилася центральна садиба радгоспу «Радянська земля», за яким закріплено 5763 га земель. Господарство спеціалізувалося на виробництві м'яса, молока і овочів. Діяли підсобні підприємства – консервний, комбікормовий і білкових кормів цехи. За виробничі досягнення Орденом Леніна був нагороджений директор радгоспу А. П. Мавренко, телятниця І. А. Вакульчук. Завідувачка овочівницьким відділенням А. П. Андрієвська двічі удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора.
У селі є середня школа, будинок культури з залом на 350 місць, бібліотека. У селі є 2 парки, прокладено водогін. На честь 37 воїнів-односельчан, загиблих у Другій Світовій війні, у сільському сквері споруджено пам'ятник. Встановлено також пам'ятник на братській могилі воїнів-визволителів села від німецько-фашистських окупантів.
Надеждівка
Населення – 1151, зі Знам'янкою, Зорівкою та Черешеньками – 1715. Відстань від Білозерки 12 км.
Село засноване у 1830 році на безіменній балці – правій притоці Білозерки, переселенцями з Олександрійського повіту Херсонської губернії (Олександрійський район Кіровоградської області) під назвою Слобода Надеждівка.
У 1859 р. тут мешкало 136 осіб у 18 садибах, у 1887 – 195 мешканців, у 1896 – 244 у 45 садибах. Останнім власником місцевої економії до націоналізації 20-х рр. був Власенко.
За післявоєнні часи Надеждівка стрімко зростала.
В центрі села Надеждівка сьогодні діє будинок культури, загальноосвітня школа, відкрито Свято-Миколаївську церкву УПЦ КП. Село газифіковано.
.jpg)
Правдине
Населення – 1629. Відстань від Білозерки 33 км.
Засноване у 1846 році під назвою Цареводар дрібною польською шляхтою (однодвірці) з польських земель, які на той час увійшли до складу Російської імперії — Віленської, Гродненської та Подільської губерній. Назву пов’язують з дарованою царем землею. Втім насправді, для польських переселенців це було заслання за участь у польському національно-визвольному повстанні 1830–1831 рр.
У документах державного архіву за 1846 р. вказані імена переселенців: Станіслав Білецький, Олександр Гродновський, Адам Джижевський, Томаш Корницький, Іван Сосинович, Катерина Дзижевська, Франц Мокрецький та інші.
Після дворіччя існування незалежної Української держави – 1918–1920 рр. в Україні встановлено більшовицьку владу, у 1921 році сільська рада Цареводару вийшла з ініціативою клопотання про перейменування «монархічної» назви села. Спочатку була «Ульянівка», пізніше – «Ленінське», а від 1965 – Правдине.
У 1856 році мешкало 512 осіб, у 1896 – майже тисяча (983). На той час праював склад сільськогосподарських знарядь, пальцевий млин, діяла земська школа. У 1925 році налічувалося 1700 мешканців, як і зараз.
З початком сталінських репресій в селі було проведено біля десяти спецоперацій проти національних меншин, поляків, котрі в визначалися як шпигунські та диверсійні групи. Одна з них — «Польська операція» проводилася з 25 серпня 1937 року по 11 листопада 1938 року». В результаті 75 мешканців села були розстріляні. На той час майже кожна четверта родина постраждала від репресій сталінського режиму. У ході слідства переважній більшості із них було поставлено в провину, що «поляки, куркулі, католики, активісти католицької громади, саботажники» чинили опір колективізації та розкуркуленню, брали участь у антибільшовицькому повстанні в 1920 році. У 1937–1938 роках засудженим це активно пригадалось як участь в антибільшовицькій діяльності. Всі вони стали «ворогами народу». Кожна із сімей несла-це тавро аж до 1960-х років. Всі репресовані на сьогодні реабілітовані через відсутність складу злочину — їх справи, у свій час, були сфальсифіковано.
Сьогодні у селі діє будинок культури, бібліотека, загальноосвітня школа, Михайлівський храм УПЦ МП.
Працюють малі приватні підприємства «Янтар», ТОВ «Вікол-Экспо», ТОВ «Єврофокс», фермерські господарства: «Таврія», «Промінь», «Восток», «Нива», «Деметра».
У Правдиному збереглися одразу дві архітектурні пам’ятки з найвиразніших у Білозерській громаді. Це костел та кам’яна каплиця на цвинтарі, збудовані у 1880-х рр.
За радянських часів костел було перетворено на склад отрутохімікатів, дзвіницю розібрано. Від 2000 р. релігійна громада Правдиного намагалася повернути храм. Й лише у березні 2010 р. було отримано свідоцтво на право власності. Від того часу костел поступово відновлюється. Тож для Білозерської громади костел Тіла Господнього у Правдивому наразі є надзвичайною атракцією.
Таврійське (бувше Кірове) та Нова Зоря
(упорядкував Микола Гоманюк)
Населення Таврійського – 566, з Новою Зорею – 720. Відстань від Білозерки – 42 км
Село Таврійське було засновано як хутір Зиневича на початку ХХ століття. Хутір знаходився на березі невеличкої річки Вовчої або Вовчої балки, яка впадала в озеро Солонець поблизу села Олександрівка. Річка тоді була настільки повноводною, що там працювали водяні млини. Зараз від річки залишилося лише кілька окремих ставків. В роки СРСР село отримало назву Кірове на честь політичного діяча Мирона Кірова. Село Кірове відносилося до Правдинської сільської ради Білозерського району. В селі працювала загальноосвітня школа, яка була заснована у 1953 році.
В 2016 році в рамках кампанії декомунізації Кірове було перейменовано на Таврійське. Статус школи у 2021 році було понижено до статусу початкової школи. Є свій дитячий садок, працює сільський клуб. В селі збудовано пам’ятник, присвячений Другій світовій війні, і знаходиться могила Володимира Малети (1965–2015) – солдата Збройних сил України, який загинув на Донбасі. Кількість населення за результатами перепису 2001 року становило 566 осіб. Основна сфера зайнятості – сільське господарство. В селі зареєстровано декілька фермерських господарств.
Нова Зоря
Нова Зоря – село на самому кордоні з Миколаївською областю. Село Нова Зоря було засноване вірменськими біженцями на початку минулого століття. У 1925 році тут було засновано колективне господарство «Вірменський колектив» з біженців вірмен від трагедії 1915 р. Вони їхали через Батумі до Одеси, потім до Миколаєва й далі сюди. І зараз мешканці навколишніх сіл називають село Нова Зоря «Вірмени».
У 90-ті роки населення Нової Зорі поповнилося біженцями з Нагірного Карабаху. На території села знаходиться цікавий пам’ятник – хачкар. Хрест-камінь – так буквально перекладається вірменське слово «хачкар». Ці унікальні різьблені стели стали візитівкою вірменського мистецтва. Хачкар – не просто прикраса, хачкар – це і святиня, і пам'ятник-нагадування про важливі події. Хачкар у Новій Зорі виготовлений за ініціативи українських вірмен вірменськими майстрами з натурального каменю – вірменського білого туфу та встановлений у центрі села у 2007 році.
Напис вірменською та українською мовами на звороті говорить: «Пам'ятник хачкар. Україно-вірменській дружбі присвячується. Всім, хто жив, живе та житиме у селі Нова Зоря. В особі Воскана Григоряна, його дочки Бетхеєм Григор'ян (Казарян)».
Вірменська громада проживає у селі і зараз. Загальна кількість населення за результатами перепису 2001 року становило 154 особи. Основна сфера зайнятості – сільське господарство. В селі зареєстровано сільськогосподарський виробничий кооператив «Дружба».
У селі збереглися могили землевласників хуторів початку ХХ ст. – Васильченків: Ксенії Симіновни (1841–1912), Петра Олексійовича (1840–1913) та Федота Олексійовича (1855–1918).
Томина Балка
Населення – 1145, з Дослідним та Новодмитрівкою – 1566. Відстань від Білозерки – 12 км.
Томина Балка заснована в 1840 р. спочатку як окремий хутір Томин. За легендою, це був один з чабанів, які традиційно зупинялися у цьому місці. Потім навколо виникло ще кілька хуторів, розташованих вздовж балки Томиної та Верхньосолонецької – Артеменкова, Брюхна, Ганусенка, Крамаренка, Міхури, Потанера, Чепельського. Село Томина їх поєднало, й лише Новодмитрівка – лежить окремо, за півкілометра нижче на Солонецькій балці.
У 1958 році колгосп імені Жданова об’єднався з сільгоспартіллю «Прогрес» в один колгосп «Прогрес», за яким було закріплено 4219 га сільськогосподарських угідь. Виробничий напрямок – овоче-молочний. Вирощувалися також зернові і кормові культури, соняшник і баштанні. Робітниця відділення № 13 В. Луценко удостоїлася Ордена Леніна. У 1974 році на території села була утворена сільська рада, яка відносилася до Кізомису. На честь 20 загиблих у роки Другої Світової війни воїнів-односельчан в 1981 р. споруджено меморіальний комплекс.
Зараз у селі діє школа, будинок культури з залом на 175 місць, бібліотека, профілакторій, церква Святих Петра і Павла УПЦ КП. На ставку, на північній околиці влаштовано місце відпочинку «Рибацький хутір».
Сусідня Новодмитрівка цікава тим, що під час сталінських репресій 1930-х рр. стала одним з місць заслання для киргизьких басмачів, через що отримала назву Киргизи.