Видатні білозерці
Іван Ганнібал
Іван Абрамович Ганнібал (5 червня 1735 — 12 жовтня 1801) — російський воєначальник останньої чверті XVIII століття, військовий діяч Російської імперії, головнокомандувач Чорноморським флотом, узяв штурмом Наварин, заснував місто Херсон, у 1780 заснував й до 1783 рр. володів Білозеркою.
Іван Ганнібал — старший з 11 дітей «арапа Петра Великого» Абрама Петровича Ганнібала та Христини-Регіни (Христини Матвіївни) фон Шеберг; народився 5 червня 1735 в Кар'якюла, поблизу Ревеля (нині Талліна) в Естляндії. У 1744 році всупереч волі батьків 9-річний хлопчик був записаний на військову службу та визначений для навчання у Петербурзьку морську артилерійську школу. Закінчивши її, вчився у Морському шляхетному корпусі.
10 лютого 1769 року з підполковників артилерії призначений цейхмейстром морської артилерії. Служив у морській артилерії, брав участь у багатьох морських битвах.
Під час російсько-турецької війни 1768–1774 років перебував у Першій Архіпелазькій експедиції — десанті російського флоту на Середземному морі. 10 квітня 1770 року, будучи цехмейстром морської артилерії в чині бригадира, Ганнібал брав участь у Наваринській битві. Брав участь у Чесменський битві 1770. Був начальником артилерії об'єднаної російської ескадри та знаходився на борту флагманського корабля «Євстафій». Після його вибуху 24 червня Ганнібал уцілів, був врятований моряками та продовжував брати участь у бою. Напередодні Чесменської битви керував виготовленням брандерів, які підпалили кораблі турецького флоту.
Його внучатий племінник, О. С. Пушкін згадав Ганнібала у вірші «Мій родовід»:
«И был отец он Ганнибала,
Пред кем средь Чесменских пучин
Громада кораблей вставала,
И пал впервые Наварин»
7 грудня 1772 року отримав чин генерал-майора. 10 липня 1775 року нагороджений орденом Святої Анни. 7 липня 1776 року призначений генерал-цехмейстером морської артилерії. З 1777 року — член Адміралтейств-колегії.
Заснування Херсона
Під керівництвом та за участю Ганнібала у 1778 році було закладено місто Херсон; 25 липня того ж року Іван Ганнібал був призначений головним командиром Херсонської фортеці. Ганнібал ревно взявся за виконання покладеного на нього доручення. Сформувавши 12 рот майстрових, він заготовив лісові матеріали у верхів'ях Дніпра та доставив їх на місце, найняв у внутрішніх губерніях Європейської частини Російської імперії більше 500 теслярів, за короткий час облаштував верф і в серпні заклав укріплене місто. Вже через три роки існувало нове місто з палацом, адміралтейством, ливарним заводом, арсеналом, верфями, казармами і приватними будинками. Фортеця була забезпечена гарнізоном та 220 знаряддями, на верфі будувалися різні судна, в гавані знаходилися військові та купецькі кораблі, у місті засновувалися торговельні іноземні контори. Ганнібал запросив до Херсона та навколишніх земель багато грецьких та італійських вихідців.
Білозерка
1 січня 1779 року переведений в чин генерал-поручика. 21 квітня 1781 року нагороджений орденом Святого Олександра Невського.
У 1780 році Іван Абрамович отримав у дарунок 12 тис. десятин (131,1 кв. км) землі поблизу озера Білого за успіхи у будівництві Чорноморського флоту та міста Херсона. Власне це землеволодіння відмежували одночасно із землеволодіннями міста Херсона у вересні 1780 р. Тож 2 жовтня 1780, коли межувальник Олександр Лазарєв подав рапорт про відмежування земель й вважається днем заснування Білозерки.
Не менш важливою є дата 10 вересня 1781 року, коли «у слободі Ганнібала» було закладено церкву в ім’я Іоанна Хрестителя, тобто «небесного ангела» власника маєтку. Так само й саме поселення у ті часи називали Іванівкою. Церкву було освячено лише 21 квітня 1787 р. херсонським протоієреєм Іоанном Богдановичем. Архітектором церкви був Іван Матвійович Ситніков, який зводив Катерининський собор в Херсоні. Іван Ситніков у будівництві храму використав архітектурні традиції козацьких церков. Нажаль ця пам'ятка була втрачена через підтоплення. 1879 року на горі, у створі тієї ж вулиці, яка вела до берега і старої церкви, зведено нову кам’яну церкву в ім’я Іоанна Хрестителя.
У березні 1783 р. Ганнібал подав рапорт про звільнення за станом здоров’я. 16 травня 1783 року заслуги Ганнібала відзначили орденом Святого Володимира І ступеня. 16 травня він був вже у Петербурзі. Через рік, 10 червня 1784 року він продав свій маєток Білозерку Олександрові Безбородькові.
Вшанування
Ганнібал вийшов у відставку в 1784 р. в чині генерал-аншефа. Залишок життя провів у своєму маєтку Суйда під Петербургом.
Помер у Петербурзі бездітним холостяком 12 жовтня 1801 року, похований на Лазаревському цвинтарі Олександро-Невської лаври.
З другої половини ХІХ ст. й до початку 20-х років ХХ ст. одна з вулиць Херсона носила назву «Ганнібалівська» (тепер — Вулиця Пилипа Орлика), на честь Івана Ганнібала. Одну з площ Херсона названо на честь Івана Ганнібала.
У Білозерці розроблено на основі герба Ганнібала герб селища. Це слон, який несе а попоні корону, на честь того, що його дід був правителем одного з племен центральної Африки. Затверджено герб селища 27 лютого 2003 р. рішенням № 19 виконкому та 13 червня 2003 р. рішенням № 83 VI сесії селищної ради XXIV скликання.
Також і сам Білозерський музей у вересні 2021 року розробив власний логотип на основі гербу Ганнібала. Тепер символом музею є слоненя з короною.
.jpg)
Олександр Безбородько
Олександр Андрійович Безбородько (1747–1799) – державний діяч Російської імперії з українського аристократичного роду, з козацької старшини Безбородьків, володів Білозеркою 14 років, від 1784 по 1798 р.
Граф, канцлер Російської імперії з українського аристократичного роду Безбородьків. Народився 14 березня 1747 р. у Глухові. Син генерального писаря Гетьманщини, випускник Києво-Могилянської академії (1765), бунчуковий товариш (1765–1772), член Генерального суду (1767–1768). Полковник ніжинський (1768–1773) і київський (1774–1779). Брав участь у російсько-турецькій війні (1768–1774). Проявив свої таланти при укладанні Кючук-Кайнарджійського договору (1774), за яким Російська імперія отримала перші володіння в Криму. Безбородька імператриці Катерині ІІ порекомендував Румянцев. В 1775 році 30-річний Олександр Безбородько переїжджає до Санкт-Петербургу, де стає секретарем імператриці з «чолобитних» справ. Завдяки своїй вправності вже невдовзі став членом Колегії закордонних справ (1780) і академії наук (1784). Був нагороджений титулом графа і членством у Раді імператриці (1786). З кінця 1780-х років був щоденним доповідачем Катерини II з усіх найважливіших питань.
Білозерка
10 червня 1784 року Іван Ганнібал продав, як вказано у купчій: «нерухомий свій маєток, заведений і населений мною – Ганнібалом на землі, від уряду мені даний, що знаходиться у Катеринославському намісництві біля міста Херсона в урочищі Білозерці під рікою Дніпром. А узяв я – Ганнібал від нього, пана таємного радника Безбородька за весь свій нерухомий маєток і селян з усім зазначеним грошей 3 тисячі рублів».
У 1787 році Безбородько приймав у своєму маєтку на Білому озері імператрицю Катерину ІІ та імператора Священної Римської Імперії (Австрії) Йосипа ІІ. З Журналу Імператорської подорожі 1787 р., дізнаємося, що:
«Травня 14-го дня, Всемилостива Государиня з Графом Фалькенштейном зволили обідати у 15 верстах від Херсона, в слободі Білозерці, що належить гофмейстеру і таємному раднику, графові Олександру Андрійовичу Безбородько; були почастовані самим господарем й після огляду тамтешнього приємного місця розташування повернулися до міста о 5-й годині вечора».
У 1788 р. Безбородько підтримує ідею надвірного радника Василя Капніста відродити козацтво в Україні, щоб сформувати мобільні з'єднання легкої кінноти, у 1790 році Потьомкін визнається Великим гетьманом Військ козацьких Катеринославського намісництва, але у 1791 році помирає й проект не було реалізовано.
У серпні 1790 р. зусиллями Безбородька було укладено Верельський мир Росії зі Швецією на умовах непорушності довоєнних кордонів. Імператриця відзначає заслуги Безбородька чином дійсного таємного радника. Після смерті Григорія Потьомкіна Катерина ІІ доручає Безбородьку вести мирні перемовини також і з турками. Тож саме він підписує з Османською імперією Ясський мирний договір (1791). За приєднання Очаківщини до Імперії він отримав найвищу російську нагороду — орден Андрія Первозванного. Після воцаріння Павла I сподобився титулу Світлійшого князя (1797) й посади канцлера (1799), й тільки на цій посаді домігся таки від імператора відновлення в Україні Генерального суду й деяких інших козацьких установ, скасованих попередницею.
У 1798 він продав «всю свою заселену землю, прозвану Іванівською або ж Білозеркою з деревнями Покровською і Олександрівською, з селянами і землею, що на Кінбурнській косі з різними угіддями підполковнику Балтазару Балтазаровичу Шкодовському за тридцять п'ять тисяч рублів».
Лев Ценковський
Лев Семенович Ценковський (1822–1887) – польсько-російський ботанік, протозоолог і бактеріолог. Засновник першої школи вітчизняних мікробіологів. На запрошення Льва Георгійовича Скадовського безпосередньо працював у господарстві Скадовського у Білозерці, де й було винайдено вакцину проти сибірки.
Лев Семенович (Lev Semenovich Cienkowski) народився 1 жовтня 1822 р. у Варшаві (помер 25 вересня 1887 р. у Лейпцизі). Після закінчення в 1839 р. курсу варшавської гімназії, був відправлений, як стипендіат Царства Польського, до Санкт-Петербурзького університету, де спочатку вступив на математичний факультет, але невдовзі перейшов на природничий, де захопився ботанікою. У 1844 р. закінчив курс університету зі ступенем кандидата природничих наук і був залишений при Санкт-Петербурзькому університеті, а через 2 роки отримав ступінь магістра з захисту дисертації «Кілька фактів з історії розвитку хвойних рослин».
У 1847 році Ценковського запросили взяти участь в експедиції до Судану і Білого Нілу. За два роки він зібрав багатий матеріал з флори і фауни Судану. Результати роботи були надруковані у «Георгафічних відомостях» (1850) та у Gazeta Warszawska (1853).
У 1865-му в Одесі відкрився Новоросійський університет (нині Одеський національний університет імені І. І. Мечникова). Ценковського запросили до вишу професором ботаніки. Там він взяв участь у заснуванні новоросійського товариства дослідників природи та створення севастопольської біологічної станції — першої на території Російської імперії і третьої в Європі морської біологічної станції.
Мікробіологія
У цей період він започаткував дослідження в галузі мікробіології, заклав наукові напрямки, що знайшли свій розвиток у дослідах: професора ботаніки Ф. М. Каменського — процес симбіозу грибів із вищими рослинами; професора ботаніки Ф. М. Породка — фізіологія мікроорганізмів, бродіння дріжджів.
Ценковський перший створив справжню наукову ботанічну лабораторію з широким застосуванням мікроскопії. Вивчаючи найпростіші форми на межі рослин і тварин, він основну увагу, як природодослідник з широким біологічним кругозором, звертав не тільки на їх морфологію, а й, головне, на еволюцію розвитку. Ценковський був переконаним прибічником еволюційних поглядів ще до появи «Походження видів» Ч. Дарвіна. Він описав 43 нові види мікроорганізмів, його праці мали велике значення для розвитку агрономії, ветеринарії і медицини.
Ценковський — один із засновників онтогенетичної методи вивчення нижчих рослин і нижчих тварин, на підставі якої він зробив висновок про єдність рослинного і тваринного світу.
У 1880 р. Ценковський здійснив поїздку Білим морем, причому працював здебільшого на Соловецьких островах.
Останній період своєї діяльності Ценковський присвятив новій галузі знання у ті часи – бактеріології. Відомий ботанік Сакс назвав його фундатором наукової бактеріології. Він посприяв розвитку практичної бактеріології в Російській Імперії, зокрема вдосконалив способи щеплення проти сибірки (антракс – гостре зоонозне інфекційне захворювання). Цьому посприяв збіг обставин. У 1881 р. вакцину проти сибірки вивів Луї Пастер й патент на її виготовлення одразу ж придбала торговельна фірма. Тож коли в 1882 р. Ценковський приїхав до Парижа, щоб ознайомитися із способом виготовлення протисибіркової вакцини, йому в цьому було відмовлено.
Білозерка
Університет також відмовив у наданні фінансування на ці дослідження. Але допоміг поміщик із Білозерки Георгій Львович. Ценковський приїхав до Білозерки й працював тут у 1883–1884 рр. Скадовський усіляко сприяв дослідженням й надавав своїх тварин, аби на практиці перевіряти ефективність щеплень. Таким чином саме у Білозерці було синтезовано першу у Російській імперії вакцину проти сибірки. У результаті він винайшов свій, оригінальний спосіб виготовлення вакцини, більш дієвої, ніж за методом Пастера. Саме цей спосіб з деякими змінами застосовується й тепер. У Білозерці було відкриту бактеріологічну станцію для продовження науково-практичних досліджень й удосконалення вакцин. У Білозерці одна з вулиць селища названа ім'ям вченого-дослідника. Таку ж станцію, під назвою «Пастерівська» у 1887 р. було відкрито у Харкові. Ценковського називали «українським Пастером».
В особистості Ценковського цінували не лише талановитість вченого, але й щиру людяність, скромність, делікатність, доброту та гуманність. Він поставив викладання ботаніки на дуже високому рівні, можна сказати розробив наукове викладання ботаніки, якого на той час майже не було. Багато з теперішніх зоологів та ботаніків можуть себе вважати прямими чи опосередкованими учнями Ценковського. Серед них і Сергій Миколайович Скадовський (1886–1962) – видатний гідробіолог, який народився у Білозерці.
Ігнатій Потапенко
Ігнатій Миколайович Потапенко (1856–1929) – російський прозаїк і драматург, один з найпопулярніших письменників 1890-х років. Близький знайомий Антона Чехова, який у решті решт став одним з персонажів п’єси Чайка. Народився у Білозерці 18 грудня 1856 р. у родині священика церкви Іоанна Хрестителя. Його рідний брат Авксентій також став священиком цього храму.
Батько
Батько Ігнатія – Микола Опанасович Потапенко (1819–1903) – був відомою людиною. Його біографія наробила чимало галасу, адже Микола змінив за своє життя три соціальні несумісні стани: він був євреєм у доволі релігійній іудейській родині. Потім у 1832 році був відданий у кантоністи, якими зазвичай ставали неповнолітні сини нижніх військових чинів, й таким чином став військовим., дослужився до уланського корнета і отримав навіть дворянство. У 1858 р. вийшов у відставку у чині поручика і став священиком.
Це останнє «перевтілення» успішного уланського офіцера було пов’язане з зустріччю із штаб-ротмістром Левом Скадовським. На його запрошення він переїхав до Білозерки на посаду регента у місцевій церкві. Єпископ Одеський Полікарп (Радкевич), вікарій Херсонської єпархії, благословив Миколу Опанасовича на перехід у духовне звання й на сан настоятеля білозерського храму. Потім на цій посаді його змінив син Авксентій, потім – онук Олександр.
Микола Потапенко добре співав, грав на скрипці та залишив відомі та цікаві спогади, в яких описав свій дивний життєвий шлях – «Із записок православного священика, який навернувся з євреїв». Вони надруковані у Херсонських єпархіальних відомостях у 1881 р., № 19.
Молоді роки
Ігнатій народився у Білозерці Здобув освіту у Херсонському духовному училищі (1868–1872) та Одеській семінарії (1872–1876). Роки навчання у Херсоні описані Ігнатієм у розповіді «До и после… Из бурсацких воспоминаний», надрукованих у журналі «Исторический вестник» А. С. Суворіна у Петербурзі, у кількох номерах за 1892 рік.
Потім Ігнатій поступив Новоросійський університет в Одесі, та за рік, у 1877 році перевівся до Петербурзького університету, а з нього до Петербурзької консерваторії за класом вокалу (1878–1881), але і її не закінчив та повернувся до Одеси, де служив у 1885–1890 рр. І з 1890-го – знову знаходимо Потапенка у Петербурзі. Він почав друкуватися у петербурзьких журналах у 1880-і роки. А в Одесі у липні 1889 року, на гастролях Малого театру познайомився з А. П. Чеховим. Тож переїзд до Петербурга був пов'язаний вже саме з письменництвом.
Потапенко, Чехов та Ліка Мізінова
У 1893 р. Потапенко переїздить до Москви, де зближується з Чеховим. В них склалися настільки дружні відносини, що вони почали довго гостювати один у одного і подорожувати разом Росією. Потапенко тоді став надзвичайно модним письменником й сприймався досвідченим ловеласом. У 1894 році під час перебування в Меліхові (родинний будинок Чехова у Московській області) він познайомився з Лікою (Лідією Стахіївною) Мізіновою, яка була безнадійно закоханою в Чехова. Лідія була співачкою, актрисою, перекладачкою, згодом стала мемуаристом, літературним та театральним критиком, й звісно, надзвичайно привабливої зовнішності. Це знайомство, не без заохочення самого Чехова, переросло у близькість, і незабаром Ліка з одруженим на той час Потапенком поїхала до Парижа. Там у Ліки народилася дочка Христина, яка незабаром померла, а сам Потапенко вимушений був повернутися до дружини, яка загрожувала самогубством. Дізнавшись про вагітність Мізінової, Чехов назвав Потапенка у приватному листі до сестри Маші «жидом і свинею». У своїй відомій «Чайці» він вивів Потапенка та Ліку в образах Тригоріна та Ніни Зарічної. У цій п'єсі Чехов висвітлив не лише особисте життя Потапенка, а й його неабиякі письменницькі амбіції. Ця історія про взаємини Чехова з Лікою Мізіновою та Ігнатієм Потапенком, а також про створення сюжету п'єси «Чайка» та її неочікуваний провал на сцені Олександринського театру була змальована у радянсько-французькому фільмі режисера Сергія Юткевича 1969 року «Сюжет для невеликого розповіді» («Ліка – любов Чехова»). Картина здобула
Пам’ятну медаль Міжнародного кінофестивалю у Венеції. У ролі Антона Чехова виступив Микола Гринько (до речі, народився у Херсоні), Ліки Мізінової – Марина Владі, а Потапенка зіграв Юрій Яковлєв.
Незважаючи на все це й враховуючи невдалу прем’єру «Чайки», Потапенко не образився на Чехова, та підтримував з ним контакти до самої його смерті, а потім навіть написав спогади про Чехова.
Белетристика
Починаючи з повісті «На дійсній службі» та роману «Здорові поняття» (1890) складається літературна репутація Потапенка. Це традиційний реаліст, що відгукувався на нові і нові «злободенні питання» сучасності (теорія малих справ, «жіноче питання», становище лікарів на селі тощо), носій «здорового», оптимістичного погляду на життя («Свіжий талант» – називалася одна з перших рецензій на його твори, його часто протиставляли «похмурому» Чехову). Позитивно про ранні його речі висловлювався М. С. Лєсков.
На початку статті про нього словника Брокгауза і Єфрона він визначений як «один із найплідніших сучасних белетристів» — його твори регулярно публікувалися одразу в кількох «товстих» журналах і тижневиках, щорічно від 1891 р. популярний книговидавець та просвітник Ф. Павленков видавав по об'ємному тому «Зібрання творів» Потапенка (усього 11 томів). А були ще п'єси (не без успіху йшли в Малому театрі та провінції). Надзвичайна продуктивність Потапенко багато в чому була пов'язана з необхідністю утримувати дві родини (перша дружина його ще й шантажувала ), і навіть із витратами, пов’язаними з численними інтригами на кшталт історії з Мізіновою.
У 1890-х роках Потапенко «гримів на всю Росію» і в провінції був популярний більше, ніж Лев Толстой. Його романи та оповідання перекладалися також іноземними мовами. Критика поступово починала відзначати слабкість і дидактичність інтриги у його творах, неприродність «щасливого кінця». Набагато вище оцінювалися критикою його нариси з південноруського життя та добре йому відомого побуту духовенства та співочих, а також гумор.
Пізні роки
На рубежі століть, з виходом на сцену нового покоління белетристів — Горького, Купріна, Буніна, Андрєєва — Потапенко почав втрачати читача, хоча писав, як і раніше, багато аж до 1907 року. Спроба видавати власний журнал (1903–1904) призвела до банкрутства та судової справи. Надалі він був старійшиною театрального клубу Петербурга. У 1911 році взяв участь у колективному романі «Три літери» на сторінках «Синього журналу» (написав завершальні глави роману).
Події революції та Громадянської війни Потапенко перечекав у своєму маєтку під Вологдою, потім жив у Вітебській губернії, Таганрозі, Житомирі, Києві.
1922 року повернувся до Петрограда. В останні роки перевидавав дореволюційні твори, писав за старим шаблоном оповідання та романи з радянського життя, останній роман — «Мертве море» — вийшов у рік смерті Потапенка. Потапенко помер у Ленінграді 17 травня 1929 р. Похований на Літераторських містках Волкового цвинтаря.
«Літературна газета» в некролозі писала:
«Твори Потапенка, написані в старомодно-реалістичному стилі, який на той час користувався симпатіями широких читацьких кіл, пройняті ідеями поміркованого лібералізму. Критично ставлячись до виведених їм особистостей чиновників, ділків тощо, І. М. Потапенко, проте, був далекий від будь-якої революційності. Проте, він мав велику популярність у ліберальному літературному середовищі Стародавньої Москви…».
Потапенко залишив по собі дві доньки, які також стали письменницями. Перша – Діонісія (1887–1944, псевдонім – Савватій. Двічі була одруженою – за М. М. Охотніковим, та бароном А. К. Врангелєм. Друга – Наталія (1892–1944). Вона була одружена з Олександром Євгеновичем Лагоріо – російським петрографом, кристалографом і мінералогом, членом-кореспондентом Імператорської Академії наук.
Херсонщина у творах Потапенка (Олександр Голбородько)
Для нас, земляків цього відомого літератора, можуть бути цікавими картинки «з натури», що дозволяють зазирнути в історію Херсонщини. Ось як Потапенко описує, наприклад, одне з наших сіл, що дуже нагадує мені рідне Прилимання: «Дніпро видно неподалік. Плоский… берег його заставлений дубками, каюками і душогубками. На підтичах розвішано кілька рядів сіток, просочених смолою; неподалік берега, в досить глибокій воді, плавають на якорях наглухо закриті корзини («сапети»), що зберігають живу рибу, – словом, всі ознаки того, що це село рибальське, що Дніпро з його доповненнями заміняє сільчанам землю, дубки і каюки – волів з возами, а сіті – соху. Та й саме повітря тут наскрізь просочене запахом риби, тут її ловлять, солять, в’ялять на сонці, хоча роблять це дуже погано. Рано вранці споряджають кутасті дубки, навантажені рибою, і пливуть по Дніпру проти течії в місто, а, продавши рибу, привозять назад хліб і ситець, і все, що треба для життя рибальського села».
Адольф Бродський
Адольф Давидович Бродський (Adolph Brodsky; 1851–1929) – британський скрипаль і музичний педагог російського походження. Чоловік Анни Львовни Скадовської, кілька разів приїздив до Білозерки, де влаштовував концерти.
Адольф Бродський народився 21 березня 1851 року у Таганрозі; його батько та дід були скрипалями-самоуками. Адольф був старшою дитиною з 8 дітей батька від двох шлюбів. Грі на скрипці хлопчика спочатку навчав музикант з військового оркестру, а потім найкращий у Таганрозі викладач, якого Адольф вразив своїми успіхами вже у перший рік навчання.
У 1857 році, після смерті матері, сім'я переїхала до міста Херсона, де батько влаштувався керуючим млинів Вайнштейна. Тут батько Давил одружився удруге, його дружиною стала родичка та вихованка Вайнштейна, красуня. У Адольфа народилися ще дві сестри і два брати.
Дитиною Бродського віддали на навчання до оперного концертмейстера в Одесі. А у 1866 році Бродський закінчив Віденську консерваторію у Йозефа Хельмесбергера-старшого, у сезоні 1868–1869 рр. грав під керівництвом свого вчителя у квартеті Хельмесбергера. Потім повернувся до Росії й у 1874–1878 роках викладав у Московській консерваторії.
У 1880 році в Криму він повінчався з Анною Львівною Скадовською (1855–1929), дочкою великого херсонського землевласника Лева Балтазаровича Скадовського (1814—1886). Він знав родину Скадовських і раніше, часто приїздив до Білозерки. «Окрім його гри, – згадує Анна, – найбільше мене захоплювала його сміливість. Він довів її кілька разів…». Вона описує прогулянку по озеру, коли він врятував її з сестрою і ще одну жінку з човна, що перекинувся, і випадок на пожежі, де він організував людей з відрами, врятував худобу священика Потапенка, частину меблів і не допустив поширення вогню. «Йому ми завдячуємо своїм музичним вихованням. Незважаючи на молодість (йому було тоді лише 19 років), він уже був зрілим музикантом, таким, як зараз, і таким же захопленим любителем квартетів. Затамувавши подих, ми слухали великий струнний квартет Бетховена (си бемоль мажор)».
Надалі Бродський жив і працював переважно в Європі, у 1883–1891 роках викладав у Лейпцизькій консерваторії, а від 1895 р. – в Манчестерському музичному коледжі до самої смерті. В проміжку провів три роки в США як концертмейстер Нью-Йоркського симфонічного оркестру. При цьому він широко концертував як соліст та ансамблевий музикант.
4 грудня 1881 року вперше виконав у Відні скрипковий концерт Чайковського, витримавши чималий опір оркестрантів та різко негативні відгуки критики (насамперед Едуарда Гансліка). Зворушений Чайковський поставив на нотах концерту посвяту Бродському. Взагалі Бродського пов'язували близькі та дружні стосунки з Чайковським, Брамсом та Едвардом Грігом — у новорічні свята 1888 року всі троє зустрілися у Лейпцигу у Бродського, і з цієї зустрічі розпочалася дружба Чайковського та Грига.
В американський період Бродський також грав у квартеті — разом із провідними музикантами Нью-Йоркського симфонічного, зокрема Юлієм Конюсом та Антоном Екінгом. Нарешті, у манчестерський період квартет під керівництвом Бродського пов'язували тісні стосунки з Едуардом Елгаром, який написав йому струнний квартет Op. 83; у січні 1927 р. Бродський виконав скрипковий концерт Елгара під час святкування 70-річчя композитора.
Серед учнів А. Д. Бродського, зокрема Ганс Беккер, Юхан Хальворсен, Оттокар Новачек, Нора Кленч, Наум Бліндер та Олександр Фідельман. Йому присвячена Друга симфонія Віктора Бендікса. Заснований у Мідлсбро 1972 року Британський струнний квартет від манчестерського королівського коледжу музики отримав ім’я Бродського, який майже три десятиріччя викладав у цьому коледжі.
Дружина (з 1880 року) – Ганна Львівна Скадовська (1855–1929); дітей не мали.
Племінниці (дочки сестри, Сари Давидівни Фельдман, 1865–1950) – письменниці Бела Мойсіївна Прилежаєва-Барська (1887—1960) та Лідія Мойсіївна Варковицька (1892–1975). Діти Л. М. Варковицької (племінники О. Д. Бродського) – лінгвіст Людмила Олександрівна Варковицька (1913–1987) та балетмейстер Володимир Олександрович Варковицький (1916–1974); старша дочка Любов Сигізмундівна Сталбо (Шпільберг, 1911—2015) була одружена з доктором військово-морських наук, віце-адміралом К. А. Сталбо.
Любов Сігізмундівна також написала спогади «Видатний скрипаль Адольф Бродський» з цікавими дрібницями українського періоду життя Бродського.
Лев Скадовський
Лев Балтазарович Скадовский (1814–1871) – поміщик, засновник маєтку Скадовських у Білозерці, засновник монастиря. Батько великої родини: Ольги, Миколи, Георгія, Варвари, Анни – надзвичайно обдарованих та талановитих людей.
Лев Скадовський народився 2 лютого 1814 р. в Одесі. Його батько Балтазар Балтазарович прибув до Росії після поділу Польщі 1795 р., у 1798 – придбав маєток Білозерку у графа Безбородка й помер у 62 роки від психопатичності у 1814 році за три місяці від народження сина. Мати – Авдотья Іванівна (від першого чоловіка мала сина Григорія) народила від Балтазара ще двох дочок Олександру та Єлизавету, втім, поза шлюбом. І вже втретє, 1823 р. вийшла за Луку Яворського. Вони не жили у Білозерці, й вона була тягарем, мати мала намір за заповітом віддати маєток якомусь київському монастирю, а от дітям Скадовського нічого не залишити. Молодий Лев Балтазарович у 1839 році навідався до матері. Вона так це пригадувала: «Вночі безсоромний мій пасинок все в мене забрав». Лев розумно вимагав, щоб спадок був справедливо розподілений, але вдалося це за судом, а не за заповітом матері, яка у тому ж 1839 р. померла.
Тож Білозерка, Арнаутка та Шкадівка на Кінбурні повернулися у власність Льва та його сестер лише зусиллями самого Лева. Лев Балтазарович Скадовський був людиною норовливою, жив за своїми законами, надзвичайно прискіпливо вів господарство й по смерті у 1871 році наділив двох синів і трьох дочок 13000 десятин землі. Лише 280 десятин з них у 1856 р. відвів під благодійну жіночу установу, яка згодом перетворилася на Благовіщенський монастир. Він заснував маєток на північній околиці села у гирлі річки Білозерки, саме там, де в озеро вливалися численні джерела. Вздовж річки заклав широкий парк. Жодної будівлі з доволі великого комплексу не залишилося. Дружиною Лева була дочка статського радника Марія Петрівна Брюхачова (1823–1882). Вони жили у великому одноповерховому будинку з терасою та флігелем, без прикрас зовні та розкоші всередині.
Будучи за вдачею людиною діяльною і практичною, Лев Балтазарович заснував кінний завод, де розводили коней степових порід. Йому належали винокурня та великі рибальські угіддя, традиційними у тутешніх місцях були також скотарство та вівчарство.
Лев Балтазарович вважав, що він та його діти не мають жити у розкоші. До 16 років дівчаткам не купували жодних прикрас, навіть годинників, їхні сукні були простого крою, а черевики пошиті селянами. Бали влаштовувалися не частіше двох разів на рік. У не меншій строгості виховувалися і сини, які з дитинства звикли до економії. Ця родинна риса Скадовських принесла свої результати. До кінця XIX століття Білозерка стала одним із найбагатших маєтків Півдня. Всі починання батька були підхоплені та успішно продовжені сином Георгієм.
У Херсоні штаб-ротмістр Лев Скадовський мав настільки великий і багатий будинок (згодом навпроти нього був побудований театр), що здавав його у оренду під будинок та канцелярію Херсонського губернатора.
Микола Потапенко, священик білозерської церкви, якого і запросив до Білозерки Лев Скадовський так його охарактеризував:
«Це була людина, яка на всіх справляла враження дивної. На вигляд він був людиною норовливою, яка не звикла зустрічати ні в чому відсічі своєї волі. І справді це було майже так.
Скадовський був дуже багатий, і це давало йому можливість робити все, що завгодно. На щастя примхлива воля цієї людини завжди мала найкращий напрямок, і я не пам'ятаю жодного випадку, щоб Скадовський зробив комусь зло. Цьому дуже багато сприяла найвища ступінь релігійності, яка одушевляла всі його дії, завдяки чому Скадовський був любимий і шанований усіма, хто знав його. Щедрість його була відома всім, хто колись потребував його допомоги.
Під кінець життя Скадовський відокремив зі своєї землі найкращий родючий і мальовничий шматок землі і віддав його у вічне володіння жіночій громаді, побудованій на його кошти і існуючій і тепер (Благовіщенський монастир)».
Діти
1. Олександра. 1808. У тринадцять років вийшла заміж за командира-капітана першого рангу Петра Андрійовича де-Дота. У 1856 р. продає Арнаутку братові Леву і їде до Петербургу, де жила її донька Олександра (народилася у 1822 р.).
2. Єлизавета. 1806. У 14 років мати віддала її за Володимира Тимофійовича Любенкова. Вони володіли Шкадовкою на Кінбурнському півострові та частиною прибутку соляної компанії у Прогноях.
3. Лев Балтазарович народився 2 лютого1814 (помер у 1871) й був власником Білозерки.
Був ще один син, але він помер у дитинстві.
Іоан Скадовський
Протоієрей Іоан Скадовський (1875–1937). Священномученики Прокопій та Іван прославлені у 1996 році Священним Синодом Української Православної Церкви, а також зараховані до лику святих Новомучеників та Сповідників Російських на Ювілейному Архієрейському Соборі Російської Православної Церкви у серпні 2000 року для загальноцерковного.
Священномученик Іоан (Скадовський Іван Георгійович) народився 13 червня 1875 року в Херсоні. Батько його, Георгій Львович Скадовський (1847–1919), був відомим поміщиком, повітовим ватажком дворянства, мав садибу, худобу, сільськогосподарські знаряддя, 14–15 тисяч десятин землі, частину якої віддавав в оренду, іншу обробляли наймані робітники, яких він утримував. цілий рік. Мати – Марія Петрівна уроджена Альбрант (1846–1912). З 1888 по 1890 р. Іван Георгійович навчався в реальному училищі. У 1896 році він закінчив сільськогосподарське училище. Близько двох років прожив у батька й у 1899 році вступив до вищих курсів з хімії та виноробства в Ялті, які закінчив у 1902 році. Після повернення додому він допомагав батькові у господарстві в Білозерці. У 1905 Іван Георгійович одружився з дворянкою Катериною Володимирівною Бурачковою.
У 1905 Іван Георгійович служив чиновником з особливих доручень у генерал-губернатора, з 1906 обіймав посаду земського начальника в Херсонському повіті, а в 1909, вийшовши у відставку, зайнявся сільським господарством, яке, як він казав, повністю захопило його своєю патріархальністю. Від батька йому дісталася садиба з 750 десятинами землі, сад у 20 десятин, кам'яниця, 40 коней, 6 волів, 10 корів, сільськогосподарські знаряддя, віялки, косарки, потужний двигун у десять кінських сил та інше майно. У його розпорядженні було 7–8 постійних найманих робітників, а під час сільськогосподарських робіт він приймав ще 60–70 осіб.
Приблизно у ті часи Іван Георгійович познайомився з видатним архієреєм Російської Православної Церкви єп. Херсонським Прокопом (Титовим) і в результаті спілкування з ним став схилятися до прийняття священного сану.
У 1916 р. Іван Георгійович був призваний рядовим в армію, в 457 пішу Таврійську дружину. Дружина стояла в Херсоні в очікуванні відправки на фронт, але відбулася Лютнева революція і Іван був звільнений від військової служби і повернувся додому. Садиба на той час була розграбована, а згодом радянською владою конфісковано й усе майно. Недоторканим залишився лише житловий будинок та невелика частина сільськогосподарського інвентарю, щоб можна було займатися господарством без використання найманої праці. Все, що сталося, Іван Георгійович сприйняв як знак від Бога. За його визнанням, він і раніше прагнув всього церковного, а зараз, під впливом обставин, у яких він однозначно побачив знак Згори, вирішив повністю змінити своє життя.
У 1918 р. залишки своєї власності роздав селянам і прийняв священничий сан, отримавши призначення до Благовіщенського жіночого монастиря. Але від цього призначення о. Іоан відмовився і був направлений служити до архієрейської церкви Херсона. О. Іоан як священик користувався великою любов'ю та повагою парафіян. У цей невиразний післяреволюційний час він залишався в місті, словом і ділом надавши допомогу та підтримку людям.
З 1922 по 1925 рр. він служив третім священиком херсонського кафедрального собору, але коли до собору прийшли оновленці, перейшов служити до церкви Усіх Святих на цвинтарі. Однак у 1926 о. Іоан пішов і звідти, не бажаючи йти на поступки та компроміс з совістю.
Він жив у диякона Михайла Захарова на вул. Пролетарській, 55, служив у себе вдома, говорив проповіді, підбадьорював і сповідував малодушних. Все це було з благословення архієпископа Прокопія, який був тоді вже ув'язнений.
1927 року церковну владу захопив митрополіт Сергій, який вірно служив радянському строю. Антисергіанський рух в Україні значною мірою був піднятий саме Прокопієм (Титовим). Після призначення в Херсон архієпископом Анатолія (Грисюка), частина духовенства на чолі з о. Іоаном відмовилися служити йому й відкинули його права на управління Херсонсько-Миколаївською єпархією як неканонічні.
Громада о. Іоана у Херсоні налічувала близько 100 осіб, він також виїжджав служити у навколишні села. У 1926 о. Іван виїжджав до Прокопія на побачення до Соловецького табору. Приїжджав він до нього і в грудні 1928 року, щоб супроводжувати його на місце нового заслання в Тюменський, а потім у Тобольський округи. Від Ленінграда до Тобольська їх супроводжувала його дружина Катерина Володимирівна Скадовська, яка приїхала з Херсона, щоб їм послужити. Вони йшли етапом, а вона їхала вільно. На зупинках – у будинку ув'язнення – приносила їм передачі.
У Тобольську Архієпископа Прокопія та о. Іоана заарештували та звинуватили в антирадянській агітації. Їх протримали півтора місяці в ізоляторі та відпустили.
У село Києват, куди заслали Прокопія, у жовтні 1929 року з Херсона знову приїжджала Катерина Володимирівна, вона привозила продукти, церковне начиння та церковне вбрання. За іншими відомостями вона їздила до місця заслання Архієпископа в м. Обдорськ наприкінці 1928 та 1930. На зворотному шляху наприкінці 1930 біля Тобольська вона була заарештована і до Херсона вже не повернулася.
Херсонське управління ОГПУ з жовтня 1929 р. здійснювало стеження за місцевими антисергіанами, але арешти відбулися лише у січні 1931 р. — у селах Арнаутці, Малі Копани та Херсоні. 15 січня було заарештовано і о. Іоана. Він звинувачувався в тому, що з 1928 р. організовував нелегальні молитовні для здійснення релігійних обрядів віруючих, де вів контрреволюційну монархічну агітацію, та закликав віруючих усіма способами вести боротьбу проти радянської влади.
Слідство встановило, що ця група підтримувала стосунки з Прокопієм, збирала гроші, посилки для допомоги засланому духовенству. У 1926 о. Іоан їздив до Москви, а в 1928 – в Кем з метою побачитися з Архієпископом, але остання поїздка виявилася невдалою, оскільки побачення не дали. Дружина о. Іоана Катерина Володимирівна їздила до Обдорська до владик Прокопія та Амвросія (Полянського) у 1928 та 1929 з особливими дорученнями. Але головна вина священика Іоана Скадовського, на думку Херсонського ГПУ, полягала в тому, що разом із дияконом Михайлом Захаровим він «організував нелегальну релігійну громаду з елементів, налаштованих проти радянської влади.., куди входило понад 100 осіб.., влаштовував богослужіння на квартирі, агітував віруючих проти колективізації, ліквідації куркульства як класу та стверджував, що радянська влада є влада богоборча».
На допиті 16 січня 1931 року священик не став заперечувати свого впливу. Будучи допитаний 15 квітня 1931 року, о. Іоан сказав:
«Я дотримуюсь монархічних переконань і вважаю найбільш нормальною формою державного правління — монархію на чолі з помазаником Божим, але не протестую проти інших форм правління і приймаю їх як Божу волю. Радянську владу вважаю владою богоборчою, владою сатанинською, яка надіслана людям за гріхи».
Справа Істинно-Православної Церкви в Україні була сфабрикована ОГПУ Української РСР у січні-червні 1931. У якості обвинувачених залучили 140 іосифлян (2-х єпископів, 52 священики, 19 чернечих, 7 дияконів і псаломщиків). 14 грудня 1931 р. відбувся перший судовий процес. У обвинувальному висновку стверджувалося, що «контрреволюційна організація церковників «Істинно-православна церква» була широко розгалужена та охоплювала своїми філіями весь Радянський Союз». О. Іоану та диякону Михайлу дали вісім років таборів. Їх відправили до Вішерського концтабору, де вони перебували до лютого 1933 року, до того часу, коли вирок було замінено засланням з прикріпленням до певного місця проживання.
Місцем проживання о. Іоан було визначене місто Камишин Сталінградської обл. До Камишина на його запрошення приїхав Прокопій. 16 вересня 1934 року він оселився в нього вдома, а через два тижні, 2 жовтня, їх разом заарештували за підозрою в монархічній та антирадянській діяльності. 17 березня 1935 р. Особливою Нарадою при НКВС СРСР Іоана та Прокопія засуджено до 5 років заслання до Каракалпакії до міста Турткуль, куди вони прибули 7 травня. Там вони оселилися в одному будинку, в якому влаштували невелику церкву, часто служачи там і не відмовляючи мешканцям селища, які бажали сповідатися чи причаститися. Незабаром до них приїхала Катерина Володимирівна, яка все своє життя віддала допомозі засланому духовенству.
Пізніше їх звинуватили в тому, що вони здійснювали релігійні обряди та богослужіння, і що організували в Турткулі нелегальну молитву, де вели серед віруючих контрреволюційну монархічну агітацію, закликаючи до активної боротьби з радянською владою. Винним вони не визнали себе.
Влітку 1937 р. уповноважені НКВС стали збирати через інформаторів відомості про засланих, викликаючи їх потім на допити як «чергові свідки». 24 серпня 1937 р. Архієпископ Прокопій та отець Іоан були знову заарештовані. Допитуваний як обвинувачений 26 серпня 1937 року Скадовський винним себе не визнав і пояснив, що він здійснював релігійні обряди у своїй квартирі, але антирадянської агітації не проводив.
28 жовтня відбулося засідання Трійки при Народному Комісарі Внутрішніх Справ УзРСР. На слуханні цієї справи № 392 о. Іоан був звинувачений у тому, що «серед населення проводив монархічну агітацію, закликав до активної боротьби з владою». «Ухвалили: Титова Прокопія Семеновича та Скодовського Івана Георгійовича — розстріляти, особисте їхнє майно конфіскувати».
23 листопада 1937 р. вирок приведений до виконання.
1971 року дочка Івана Георгійовича, Марія Іванівна Скадовська, подавала скаргу про перегляд справи батька та матері. Скаргу було залишено без задоволення. Його реабілітували лише 1989 року. Є також довідка про реабілітацію Катерини Володимирівни за 1989 рік, де сказано, що родичів, яким можна було б повідомити про реабілітацію «не виявлено».
Георгій Скадовський
Скадовський Георгій Львович (1847–1919) – археолог, мікробіолог один із представників великої та дуже обдарованої дворянської родини. Це була майже звичайна для свого часу дворянська багатодітна сім'я, яка жила в одному зі своїх маєтків у Білозерці. Виділяли її серед інших справжнє захоплення та любов усіх її членів до мистецтва: музики, живопису, літератури.
Георгій Львович народився 3 квітня 1847 у Білозерці, закінчив біологічний факультет Новоросійського університету та обрав кар'єру державного службовця, досяг чину дійсного статського радника. Крім служби, він багато часу приділяв громадським справам: неодноразово обирався повітовим ватажком дворянства, світовим суддею.
Обіймав ще кілька громадських посад, що свідчить про його авторитет серед місцевого населення. З його ініціативи та на його кошти в 1884 р. було засновано Білозерську мікробіологічну лабораторію, яка займалася розробкою вакцини проти сибірки. Будучи заможною людиною, Скадовський вважав своїм обов'язком підтримувати тих, хто потребував допомоги, тому жертвував великі суми різним благодійним установам.
Йому була притаманна небайдужість і справжня зацікавленість у тому, що відбувалося поряд. Ці риси характеру яскраво проявилися в археологічній діяльності Георгія Львовича, якій він присвятив багато років свого життя. Скадовський першим у повіті розпочав розкопки курганів з метою збереження цих свідків давньої історії. Було це в той час, коли головним напрямом археологічних досліджень на півдні Росії вважалося видобування ефектних матеріалів для музеїв та приватних колекцій. «Важко всидіти серед степів пасивним свідком зникнення від науки безлічі залишків старовини, не задовольнивши допитливості, природної грамотній людині, через постійні оранки їх плугом, чи не більш небезпечні для науки, ніж пограбування їхніх шукачів скарбів».
Археологічна діяльність
Археологічні дослідження Скадовського почалися з розкопок курганів у власному Білозерському маєтку в 1886–1888 рр. На його запрошення участь у роботі взяли відомі вчені Д. І. Яворницький та А. А. Русов. За сучасною термінологією ці розкопки можуть бути віднесені до категорії охоронних.
Для досліджень Георгій Львович вибирав насамперед кургани, яким у недалекому майбутньому загрожувало повне зникнення. Археологічні роботи проводилися відповідно до існуючих правил: складалися плани, креслення та карти, постійно велися щоденники розкопок, описувався весь знайдений матеріал. З результатами своїх досліджень Скадовський виступив на VIII Археологічному з'їзді, пізніше була опублікована його доповідь «Білозерське городище Херсонського повіту Херсонської волості та сусідні городища та кургани між пониззями річки Інгулець та початком Дніпровського лиману». До публікації увійшли матеріали про розкопки 52 курганів, а всього, судячи з музейних матеріалів, було розкопано тих три роки у 90 курганів.
Крім курганів Скадовський досліджував поселення: городища на Інгулець, біля селищ Городок та Єленівка, Білозерське городище. Останнє саме він зробив відомим для науки. Зацікавило його і поселення на Великому Потьомкінському острові. Він припустив, що окрім залишків запорізького часу, там мають бути більш ранні поселення. Ця думка пізніше була підтверджена: нині вчені вважають, що на острові було розташоване давньоруське місто Олешшя.
Роками археологічна діяльність Георгія Львовича пов'язана з роботою Херсонської губернської вченої архівної комісії, яку він очолював весь час її існування (1898–1911 рр.). Головною метою таких комісій був пошук та публікація архівних матеріалів, але Херсонська мала свою особливість: археологія була основним напрямком діяльності. На кошти, що виділяла комісія, проводилися розкопки для захисту пам'яток старовини від розкрадання та знищення, купувалися експонати для Херсонського археологічного музею, який було створено у 1890 році секретарем комісії В. І. Гошкевичем. Георгій Львович багато зробив для розвитку цього музею.
«Херсонський музей ніколи не мав грошей на купівлю предметів для своїх колекцій, – писав у «Літописі музею» Віктор Іванович Гошкевич, – Могутнім же засобом його розвитку завжди служило співчуття людей… найкращим прикладом тому може бути все зроблене для музею Георгієм Львовичем Скадовським … Найбільші наукові багатства внесено до музею саме ним».
У цей час Г. Л. Скадовський продовжував польову археологічну роботу. Він досліджує понад 40 курганів у Херсонському та Дніпровському повітах, некрополь давньогрецького поселення на острові Березань. Матеріали передавав до музею. Найкращі з речей експонувалися у 1910 р. на виставці Імператорської Археологічної комісії у Петербурзі і тоді були передані в Ермітаж.
Поступово центром археологічних досліджень стає музей старожитностей Херсонського краю, який очолював В. І. Гошкевич. Херсонська вчена архівна комісія припиняє свою діяльність. Сімейні справи змусили Георгія Львовича відійти від активної громадської та дослідницької діяльності.
Частину своїх археологічних колекцій він передав до музею, і вони стали основою його експозиції, решта залишилася у Білозерському маєтку та вступила до музею вже після загибелі Г. Л. Скадовського.
Ветеринарна діяльність (Ревенок Н. Д.)
Ім'я Георгія Львовича Скадовського нерозривно пов'язане з історією боротьби проти сибірки.
Наприкінці XIX століття атракс (сибірка) широко поширилася в тваринницьких господарствах не тільки Росії, а й інших країн Європи. Хвороба вражала овець, велику рогату худобу, коней і навіть людей. Особливо великих збитків ця інфекція завдавала вівчарським господарствам півдня Росії.
У Херсонській губернії, у маєтку, що належав Георгієві Скадовському, у період з 1882 по 1885 рр. жертвами небезпечної епізоотії стали від 7 до 11% овець.
Скадовський запросив до маєтку Лева Ценковського, забезпечивши його всім необхідним, щоб можна було створити вакцину проти хвороби. Луї Пастер на той час її вже розробив, але патент був проданий, і він був коштовним.
Перші дослідні зразки російських сибіркових вакцин були отримані Ценковським в 1883 р. При цьому він не тільки розшифрував, але і модифікував метод Луї Пастера. У процесі подальшої роботи їм було знайдено оригінальні методи очищення та стабілізації цих вакцин. Однак поширення та застосування вакцин на практиці зустрічало великі труднощі, які посилювалися ще невдачами при застосуванні в Росії пастерівських вакцин.
У 1884 р. Скадовський власним коштом створив у своєму маєтку лабораторію, оснащену необхідним обладнанням та віварієм. Для дослідів використовувалися також і вівці зі свого стада Скадовського. Тут уперше у світовій практиці почали робити щеплення проти сибірки коням та іншим великим тваринам.
У Білозерській лабораторії неодноразово проводилися масові щеплення, у тому числі й публічні, і працювали комісії, які перевіряли їхню ефективність. Особлива увага приверталася на з'ясування причин непостійності вакцин та окремих невдач при їх застосуванні.
Усього з 1885 р. по 1888 рр. у Білозерській лабораторії було зроблено щеплення понад 20 тис. тварин. Саме у цій невеликій сільській лабораторії вакцини Ценковського отримали путівку в життя.
З ініціативи Георгія Скадовського восени 1892 р. у Херсоні було відкрито першу Росії земську ветеринарну бактеріологічну лабораторію. У 1893 р. було встановлено плату по 1 коп. за щеплення кожної вівці та по 10 коп. за щеплення коня чи одиниці робочої худоби, причому передбачалася компенсація селянам та найбіднішим землевласникам за полеглих від щеплень тварин.
Вакцини Ценковського широко застосовувалися у ветеринарній практиці протягом майже 80 років у всіх губерніях Росії, та республіках Радянського Союзу. Лише 1941 р. професор Н.Н.Гінзбург виокремив бескапсульний штам палички сибірки, який використав для приготування вакцини СТІ.
За свою діяльність у царині науки Георгій Скадовський був удостоєний звання кандидата природничих наук, 1889 р. його обрали почесним членом Харківського ветеринарного інституту. В ознаменування заслуг Скадовського перед Херсонським земством, в якому він 35 років працював як гласний, губернські збори в 1903 р. ухвалили виставити його портрет у залі ветеринарної лабораторії, а в 1908 р. – в залі засідання губернських зборів. Водночас було вирішено заснувати у Харківському ветеринарному інституті стипендію імені Георгія Скадовського.
Г.Л.Скадовський активно сприяв створенню у губернії як ветеринарної, так й санітарної служби, сприяв влаштуванню противіспяних лабораторій (телятників).
Скадовський розвивав різні галузі сільського господарства, пропагував необхідність створення для селянського населення показових полів та дослідних станцій. У місцевій пресі друкувався каталог рослин, які можна було отримати у Білозерці із саду Георгія Скадовського. Чудовий своєю тонкою спостережливістю є його «Нарис сучасного рибальства у гирлах Дніпра».
Опис господарства Скадовського
Мандрівник М. Бернов, який відвідав 1896 р. маєток Скадовських, так описує його у своїй книзі «З Одеси пішки Кримом. Листи російського пішохода»:
«Бути в Херсоні і не побувати у Скадовського — теж саме, що бути в Римі і не бачити Папи. Житель херсонського Ватикану має кругленьку цифру в 14 000 десятин землі. Скадовські сади, городи і особливо дослідні ділянки (розплідники) заслуговують уваги. На 23-х десятинах саду ви знайдете все, що тільки клімат дозволяє завести: яблука, груші, вишні, чудові персики, культивовані за американським способом кущами та ін. господарство, розуміє його. Зізнатися, почувши про його багатство, його колекції, його розплідників та ін., я до знайомства з ним уявляв собі його російським паном, що спускав доходи з маєтку якщо не закордоном, то хоч у Петербурзі, Москві, Одесі. Тим часом Скадовський безвиїзно живе у своєму маєтку».
Георгій Львович поєднував турботи про маєток із веденням серйозної наукової роботи. Він увійшов в історію як відомий археолог та біолог. Його старший брат – Микола Львович – став відомим художником, який зняв у своїх картинах рідну Білозерку.
Загибель
Життя цієї людини закінчилося трагічно. Під час громадянської війни 9 січня 1919 року Георгія Львовича та його молодшого сина Юрія було вбито у власному будинку в Херсоні бандою грабіжників. Трагічною виявилася доля двох інших синів Георгія Львовича. Нещасний характер чекала середнього – Лева, який став винуватцем сімейної трагедії. Старший син – Іван, священик, у 30-ті роки був репресований, висланий до Сибіру, потім розстріляний.
Похований Георгій Львович на старому цвинтарі у Херсоні.
Ольга Скороходова
Сергій Скадовський
Сергій Миколайович Скадовський (1886–1962, Москва) – український радянський гідробіолог, творець еколого-фізіологічного напряму в гідробіології, доктор біологічних наук, професор (1935). Народився та дитячі роки провів у Білозерці.
Сергій Миколайович народився 31 серпня 1886 у Білозерці. Його батько – Скадовський Микола Львович, – український художник, ініціатор і співзасновник Товариства періодичних виставок південно-російських художників в Одесі, помер, коли Сергієві не виповнилося ще й шести років. Мати вдруге вийшла заміж за відомого невропатолога і психолога Григорія Россолімо.
Після закінчення Московського університету (1912) Сергій Скадовський працював у лабораторії експериментальної зоології при університеті Шанявського; учень М. К. Кольцова і С. О. Зернова.
Заснував на власні кошти і в 1910 відкрив Звенігородську гідрофізіологічну станцію (нині біостанція МДУ) для вивчення біології прісних вод, з 1917 – її завідувач. З 1919 співробітник інституту експериментальної біології Наркомздрава. З 1920 викладач Московського університету, у 1930 організував кафедру гідробіології, завідував кафедрою, яка згодом злилася з кафедрою фізико-хімічної біології.
Основний напрямком наукової діяльності стала екологія та фізіологія водних організмів. Сергій розробляв методи стимуляції статевого дозрівання у риб, вирощування осетрових риб у водоймах з уповільненим стоком. Саме його методику використовують тепер у дослідному осетровому господарстві у селищі Дніпровському поруч з Білозеркою.
Сергій Миколайович досліджував також обмінні процеси у водних тварин і рослин.
У 1929 р. отримав Ленінську премію, був нагороджений орденом Леніна і медалями.
у 1908 р. одружився на молодшій дочці Миколи Сперанського – Людмилі Миколаївні (1889–1972, яка також носила прізвище – Скадовська.
Скадовський помер 2 травня 1962 р. у Москві, був похований на цвинтарі в селищі Луцине.
Микола Скадовський
Микола Левович Скадовський (1845–1892) – жанровий живописець, один із засновників Товариства південноросійських художник. Більша частина колекції зберігається нині у Херсонському художньому музеї, але багато робіт розпорошено по приватних колекціях та деяких українських музеях.
Народився Микола Левович 16 листопада 1845 у Білозерці. Батько – Скодовський Лев Балтазарович (1814–1886), поміщик і великий землевласник, мати – Аркудинська Марія Сергіївна. Дитинство провів в Одесі і після закінчення Рішельєвської гімназії в 1865 році, дев'ятнадцятирічним юнаком, вступив до медичного факультету Московського університету. У той же час записався і вільним слухачем у Московське училище живопису, де тоді вже панувала школа російського реального жанру.
Однак поєднати серйозне заняття виписом із вивченням медицини було неможливо й Микола у 1866 році перейшов на юридичний факультет, аби мати більше часу для улюбленої справи. В 1869 закінчив університетський юридичний курс а разом із тим і свої відвідування школи живопису, де отримав медаль за етюд. Відтоді він повністю віддався мистецтву. У 1870 році вступає до Дюссельдорфської академії мистецтв, після закінчення якої здійснює подорож Італією, де відвідує Рим, Падую, Флоренцію.
Будучи людиною заможною, весь свій час він міг присвятити роботі в кращих картинних галереях, де вивчав зразки, а з 1876 став працювати у своєму рідному селі Білозерці, де облаштував творчу майстерню.
1879 року переїжджає до Одеси, де того ж року на виставці Товариства заохочення художників з'явилася його перша картина, а через два роки на влаштованій ним та очаковським художником Судковським, на виставці було представлено вже близько десяти його картин.
Повертаючись на відпочинок у Білозерку, Скадовський гостинно запрошував до себе своїх одеських товаришів по пензлю. У різний час у Білозерку приїжджали Геннадій Ладиженський, який писав білозерські степи, Микола Кузнєцов, який залишив чудовий портрет Скадовського, художники Костанді, Розмаріцин, скульптор Едуардc. У 80-ті роки XIX століття в Білозерці два роки поспіль гостював Руфін Судковський.
1882 року картина Скадовського «Кабацький оратор» була придбана для Третьяковської галереї. 1883 року Товариство заохочення художників видало йому премію за картину «Безпритульні», а 1888 року на конкурсі Московського товариства любителів мистецтва він також отримав премію за картину «Розтин мертвого тіла».
Усього їм написано було понад сто картин, більшість яких з'являлася на виставках у південних містах Росії. У 1887 р. 70 картин самого Скадовського та 50 його акварелей були показані на виставці у Херсоні. Серед них – роботи «Обід швачки», «Перед концертом», мабуть, також робота «Гусятниця», що зображена на херсонській фотолистівці В. Вінкерта.
Хоча картини Скадовського за манерою дещо сухі і не приваблюють особливою колоритністю, але в них багато характерних типів південних жителів, видно прискіпливе вивчення побуту, і загальний зміст їх представляє безперечний інтерес. Деякі роботи представляють Білозерку, Біле озеро та власне маєток Скадовських.
Скадовський був ініціатором створення у 1889 році в Одесі «Товариства південноруських художників».
У зібранні Херсонського художнього музею зберігається найповніша колекція творів Миколи Скадовського: 13 мальовничих полотен, 22 малюнки та акварелі, два дорожні альбоми з олівцевими ескізами та нарисами, акварельними етюдами, серед яких кілька і тих, що, ймовірно, пов'язані з перебуванням художника Білозерка.
У приватній колекції внучки Миколи Львовича – Ніни Сергіївни Строганової, яка жила у Москві – також збереглися твори художника, пов'язані з Білозеркою. Це пейзажі Зима. Білозерка». 1890 і «Озеро Біле», що відрізняються великою майстерністю виконання.
Крім художнього дару Микола Львович мав і музичний. На одній із архівних фотографій його можна бачити з віолончеллю, яка музикує в квартеті. Музикування було одним із улюблених проведення часу Скадовських у Білозерці. Відображенням цієї теми мистецтво живопису стала відома картина Миколи Львовича «Перед концертом», що зображує звичайний епізод із життя простого віолончеліста.
У 1892 р. Микола Львович помер і був похований у Білозерці.
Його син – Сергій Миколайович (1886–1962) – став вченим-гідробіологом.
Сергій Бондарчук
Сергій Федорович Бондарчук (1920–1994) — радянський режисер й актор , уродженець Білозерки. Режисер кіноепопеї «Війна і мир» (за Левом Толстим), яка 1968 року удостоєна Оскара в категорії «Найкращий іноземний фільм».
Сергій Бондарчук народився 25 вересня 1920 р. в селищі Білозерці. З дитинства хлопчик мріяв про кіно, хотів зніматися у фільмах та навіть бути режисером. Через декілька років після народження сина батьки переїздять спочатку до Таганрога, а потім у Єйськ. Сергій у шкільні роки відвідував театральний гурток, брав участь у драматичних постановках, першою з яких була «Джек і золота табакерка». Батько хотів, аби син став інженером, але любов до театру перемогла.
Юнак вирішив вступити до театрального інституту. Він поїхав до Москви, але, на жаль, не зміг вступити до навчального закладу. Додому повертатися не хотілось, вирішив поїхати до Ростова на Дону. В театральному училищі вступні іспити закінчилися, але для Сергія вирішили зробити виключення. Завдяки впевненості та віри в себе майбутній студент отримав найвищий бал від комісії і став студентом Ростовського театрального училища. Там він вчився та паралельно грав у театрі.
Актриса Нонна Мордюкова, яка дружила із сестрою Бондарчука, писала:
«Ми ще вчилися у школі, а він вже був студентом театрального училища в Ростові та надсилав звідти фотографії у ролях. В яких – забула, але завжди на картках він виглядав справжнім красенем».
У 1941 році хлопець був вимушений залишити справу усього життя. Сергія забрали на фронт. Після війни Бондарчук продовжив кар’єру в армії, служив під Москвою, але з часом вирішив повернутися до акторської роботи, вступив до ВДІК, в якому був одним із найкращих студентів. У цей же час режисер Сергій Герасимов вирішив екранізувати роман Олександра Фадєєва «Молода гвардія». На роль одного із членів однойменної організації Бондарчук не підходив за віком. Але Герасимов дозволив актору самому вибрати будь-яку іншу роль в картині. Й він обрав «Валька».
Після «Молодої гвардії» Сергія Бондарчука почали запрошувати у кіно. Спочатку він знімався лише в епізодах. А в 1950-1952-х роках мав головні ролі у картинах: «Кавалер Золотої Зірки» та «Тарас Шевченко». Фільм «Шевченко» отримав Державну премію першої категорії та Бондарчук – звання народного артиста (1952).
Режисер
Як режисер Бодарчук дебютував із кінокартиною «Доля людини». Головну роль зіграв сам Сергій Бондарчук. Фільм вийшов у 1959 та став дуже популярним. Його переглянуло більше, ніж 40 мільйонів людей. За цю кінострічку режисер отримав другу Державну премію.
Бондарчук був режисером фільмів: «Війна і мир» (1966–1967), «Добрий творчий товариш», знятий разом з італійським продюсером Діно Де Лаурентіса.
«Війна і мир» здобула низку премій на різноманітних кінофестивалях, найпочеснішою і найвизначнішою з яких став «Оскар», вручений українцеві 1968 року. Крім того, що С. Бондарчук — режисер-постановник фільму, він також зіграв у ньому роль П'єра Безухова та написав сценарій.
По-справжньому епохальною подією стала чотирисерійна стрічка С. Бондарчука Наступною вагомою кінороботою Сергія Бондарчука став батально-психологічний фільм «Вони захищали Батьківщину» (1975), де зіграли зірки радянського кіно: В. Шукшин, Ю. Нікулін, Г. Бурков, В. Тихонов та інші.
Лірико-філософський талант кіномислення Сергія Бондарчука втілився у стрічці «Степ» (1977), знятій за творами Антона Чехова.
1982 року у творчому поступі стається ще одна важлива подія — за значний внесок у кінокультуру його відзначають престижною Міжнародною премією Академії Сімба (Італія), підкреслюючи вагу митця для традицій європейського кіно, спрямованого досліджувати й виражати глибинні людські поривання, переживання, прагнення.
У 1980 року удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. У 1984 р. — знову Лауреат Державної премії.
Став засновником кінематографічної династії. У 1970-ті роки справжньою кінозіркою стала його донька Наталя Бондарчук, зігравши у низці солідних теле- і кінофільмів, а нині, активну кіно- і телевізійну діяльність провадить Федір, його син.
Останньою режисерською роботою була кінокартина «Борис Годунов» (1986), яка вийшла при житті Бондарчука. Талант у поєднанні краси і харизми Сергія Бондарчука у кінострічках й досі заворожує глядачів.
Сім’я Бондарчука
Перша дружина (1947—1959)— Інна Макарова (1926–2020) – радянська і російська актриса. Лауреат Сталінської премії (1949) за фільм «Молода гвардія». Заслужена артистка РРФСР (1962). Народна артистка РРФСР (1971). Народна артистка СРСР (1985).
Дочка — Наталія Сергіївна Бондарчук (нар. 1950), актриса і кінорежисер. Заслужений діяч мистецтв РФ (2009).
Онук — Іван Миколайович Бурляєв (нар. 1976), композитор, арт-директор Міжнародного форуму кіно, театру і бойових мистецтв «Золотий Витязь», генеральний директор продюсерського центру «Золотий Вік».
Онука — Марія Миколаївна Бурляєва (нар. 1987), актриса.
Друга дружина (від 1959) — Ірина Скобцева (1927–2020) – радянська і російська акторка. Заслужена артистка РРФСР (1965). Народна артистка РРФСР (1974).
Дочка – Бондарчук Олена Сергіївна (1962–2009) – радянська російська акторка театру і кіно.
Онук – Костянтин Крюков (нар. 1985) – російський кіноактор, продюсер, ювелір, художник.
Правнучка – Юлія Крюкова (нар. 2007).
Син – Бондарчук Федір Сергійович (нар. 1967) – радянський та російський актор, режисер, сценарист, кліпмейкер, телеведучий, ресторатор.
Онук – Сергій Федорович Бондарчук (молодший) (нар. 1991)
Ірина Скобцева дебютувала у кіно 1955 року в ролі Дездемони в картині Сергія Юткевича «Отелло», де її партнером і був Сергій Бондарчук, який грав Отелло. Найпомітнішими також були її ролі у фільмах «Серьожа» (1960) та «Війна і мир» (1968), Скобцева грала і в фільмах українського виробництва - «Іван Франко» (1956), «Овод» (1980). У цих фільмах вона грала разом з Сергієм Бондарчуком.
У вересні 2009 р. Ірина написала листа до Білозерки:
«Дорогие земляки Сергея Фёдоровича!»
Став взрослым человеком, обретя всемирную славу, он часто обращался к детству. Вспоминал хату, где жил, Белое озеро, степь…
Через всю жизнь он пронес любовь к Отчизне. И на алтарь творчества положил самые светлые мечты о счастье, о добре и о прекрасном человеке.
Желаем вам мира в вашем сердце, тепла в ваших душах и покоя в нашем Доме!
Ирина Скобцева-Бондарчук, Москва, сентябрь, 2009 г.»
Добрі стосунки з Білозеркою і музеєм підтримувала Наталя Бондарчук (1950 р.н.) – дочка режисера й дружина Миколи Бурляєва – актора театру і кіно. Наталя дебютувала в 1970 році у фільмі «Біля озера», потім знялася в стрічках «Прийшов солдат з фронту», «Ти і я».
Найбільший успіх до неї прийшов після виконання ролі Харі у фільмі Андрія Тарковського «Солярис».
Як режисер і сценарист дебютувала в 1975 році новелою «Безщасний Матрёнка» в альманасі «Пошехонська старовина». Найбільшу популярність здобули два фільми, поставлені Н. Бондарчук наприкінці 1980-х років за своїми сценаріями, — «Дитинство Бембі» і «Юність Бембі».
Створила свій власний дитячий театр «Бембі». На 2014 рік діють три філії театру в Москві, Апрєлєвці та Одінцові. Апрєлівською філією завідує її чоловік Ігор Дністрянський. Театр їздить гастролями Росією і ближнім зарубіжжям. Заслужена артистка РРФСР (1977).
Наталя відвідала Білозерку у 2010 р., зняла аматорський фільм про батьківщину свого батька, а Білозерському музею залишила в дар керамічний, покритий білою емаллю з жовто-блакитним розписом, модранський горщик (Чехія).